 |  |
| СтаттіОМБібліотекаЛінкиФорумРеєстраціяНовини сайту |
| Рана, що не заживає |
 |
 |
 |
| Написав Олександр Левада | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Сподіваємося, що доробок Левади стане в пригоді новій генерації українських лівих інтелектуалів, голос яких вже чути не тільки у тихих університетських аудиторіях. Всіх кого зацікавила творчість Олександра Левади запрошуємо на презентацію збірки нещодавно виданої з нагоди 100-річчя з його дня народження, що відбудеться 8 травня у приміщенні інституту "Нова Демократія" о 16.00. ( В. Василевської 7 оф. 704-б).
Уявний політичний диспут на хвилюючу тему.
Не дивуйтеся, дорогі й вельмишановні читачі, що диспут, який подаємо на ваш урівноважений розсуд, довелося назвати «уявним». Не від добра довелося! Бо де ж ти його надибаєш у наші дні, той не уявний, а реальний політичний диспут, на якому представники неспівзвучних ідейних платформ мали б можливість дискутувати рівноправно. Тобто будуючи свої умовиводи на науковій основі, оперуючи реальними фактами, а не мітинговими грязьовими виверженнями, об’єктивно висвітлюючи і плюси й мінуси певних суспільних явищ і принаймні не вдаючись до істеричних закликів почепити своїх опонентів на найближчу гілляку… На жаль, не буває тепер на Україні таких урівноважених диспутів. Площі для них не вистачає ні на телевізійних екранах, ні на шпальтах наших супердемократичних газет. Та й не дивно: адже вона, та інформаційна площа, ледве не на три чверті заповнена безапеляційними прокльонами нашому недавньому минулому. Не до дискусій там, не до спільних пошуків об’єктивної істини. Так і доводиться за таких обставин спробувати створити диспут уявний, між персонажами вигаданими, не реальними (але цілком реалістичними, за це ручуся своїм шістдесятирічним стажем). Дозвольте ж, дорогі читачі, познайомити вас з тими, сказати б, дійовими особами ближче. Он бачите: сидять у затишному місці на столичній Володимирській гірці (дія відбувається влітку) два цілком інтелігентних (з вигляду) суб’єкти. Старший з них (той, що з посивілою мальовничою, як у президента Кравчука, шевелюрою), зіпершись підборіддям на рукоятку помережаної гуцульської палиці, в тяжкій задумі дивиться на Дніпро. Молодий (він з модними нині козацькими вусами) уважно читає газету. Назвемо їх «Ветеран» і «Аспірант». Обидва українці, то вже достеменно. З репліки Аспіранта й розпочався дискусійний діалог між ними. АСПІРАНТ, (відриваючись на мить від газети). Чудово! Ну просто ж чудово! Здорово вона рубанула їх у цій статті. Просто під корінь. ВЕТЕРАН. Хто ж вона, та завзята сокирниця? Якщо можна спитати… АСПІРАНТ. Скільки завгодно. Ми не криємося. Ось тут і підпис її: Настя Швидка. Одна з найактивніших громадських діячок місцевого масштабу. Теж, як і я, аспірантка, і теж, як то говорять москалі, «не миндальничає». ВЕТЕРАН. І кого ж це вона так завзято рубанула? АСПІРАНТ. Комуняків, звісно. Творців, як вона каже, «імперії зла». Тієї самої, що, розмахуючи своїми серпом і молотом, стала глобальним, так би мовити, конденсатором всесвітнього зла. Особливо по відношенню до України. ВЕТЕРАН. Якщо я правильно зрозумів Вас, то виходить, що та імперія, яка тут була до революції, тобто великодержавницька монархія, вона для Вас немов би прийнятніша? Так чи ні? АСПІРАНТ. Не зовсім так і не зовсім ні. Деякі відтінки між ними були, з цієї причини ми і вважаємо, що Радянський Союз виявився для нас небезпечнішим. Але в принципі обидві ті імперії, як то мовиться, одним миром мазані. Імперська, я би сказав, в них субстанція була одна. І найпаче, повторюю, по відношенню до України та її державної суверенності. Якщо Ви не згодні, я готовий на диспут. Хоч, правду кажучи, схоже на те, що Ви консерватор, і погляди ваші, мабуть, тхнуть нафталіном. Отже карта Ваша, попереджую заздалегідь, буде бита. ВЕТЕРАН. В карти не граю. А на диспут згодний, тим паче, що я готую реферат на цю тему і при мені є записник з виписками висловлювань деяких авторитетних авторів. Хочу лише зауважити, що маю на увазі справжній диспут, а не гру на словесній балалайці. А для цього, очевидячки, потрібно чітко визначити позиції опонентів. АСПІРАНТ. Не заперечую. Перше слово Вам. ВЕТЕРАН. Дякую. Отже, як я зрозумів, Ваша основоположна концепція зводиться до твердження, що колишня царська імперія і колишній Радянський Союз однаково ставилися до України як до своєї безправної колонії. Тобто глибоко зневажали її і водночас нещадно експлуатували. А значить не давали їй ні в чому діяти суверенно, ба навіть вільно дихнути не дозволяли. АСПІРАНТ. Саме так. А Ваша вихідна позиція? ВЕТЕРАН. А я, з дозволу Вашого, вважаю, що після краху царської імперії перебування Радянської України в складі Радянського Союзу було винятково важливим етапом на шляху до невпинного визрівання й утвердження її державного суверенітету у всіх галузях: політичній, економічній, культурній і державотворчій. АСПІРАНТ. Слухайте, шановний… Пробачте, не знаю як Вас звати. ВЕТЕРАН. Ветеран. Називайте мене просто Ветеран. АСПІРАНТ. Нехай і так. Слухайте, шановний пане-товаришу Ветеране: Ви що ж — всерйоз так думаєте? Адже для України той період — це чорна діра, провалля на шляху її історичного буття… Скажете, я брешу? ВЕТЕРАН. Від слова «брешу» утримаюсь: ми ж на диспуті, а не на базарі. А правда в тому, що для України той період був хоча й драматичним, у деяких проявах навіть трагічним, але й безсумнівно героїчним, виповненим динамікою творення. Домінантною ознакою його стали всенародні трудові творчі здобутки, возз’єднання всіх українських земель в єдиній державі, драматична героїка боротьби й перемог у Великій Вітчизняній війні, високі звершення у всіх основних галузях життя народу. Так, так — і звершення, незважаючи на болючі зриви, бурхливі протиріччя, труднощі пошуку безпомилкових шляхів і способів. Скажу більше: взяте нині на озброєння в деяких впливових колах чорнопінне й безоглядне закреслення тих всенародних подвижницьких здобутків і звершень завжди буде залишатись незагойною раною в суспільній свідомості, в душах мільйонів громадян суверенної України. А чи може це сприяти зміцненню такої потрібної для молодої держави всенародної єдності — судіть самі. АСПІРАНТ. Боженьку мій, до чого Ви договорились. По-Вашому, Україна за радянської влади була етапом на шляху до свого державного суверенітету? Та ще й, як Ви сказали, винятково важливим етапом? ВЕТЕРАН. Саме так: винятково важливим, навіть вирішальним. Хоч в кінцевому своєму результаті державний суверенітет Радянської України мислився для нас дещо в іншій, досконаліший, на нашу думку, формі, аніж це сталося тепер. Ми уявляли його собі з яскравішими ознаками високої людяності і передусім з повноцінною соціальною справедливістю для трудового люду. Але про це далі. А зараз хочу підкреслити, що в принципі той етап був винятково динамічним, невпинно прогресуючим, хоча на шляху його роз витку й доводилося долати вельми відчутні перепони, гіркі ускладнення і внутрішні суперечності. АСПІРАНТ. Не можу зрозуміти — жартуєте Ви чи просто при кидаєтесь? Невже Ви не здогадуєтесь, що всі ці Ваші, пробачте, теревені про нібито тодішні Ваші прагнення до державного суверенітету України я змету одним — єдиним словом: Сталін! Згадали? Збагнули? Що Ви на це можете сказати? ВЕТЕРАН. Передусім побіжне зауваження: в цьому випадку (як і в багатьох інших) Ви картаєте нас за те, що ми самі Вже давно не лише болюче пережили (адже Сталін громив у першу чергу активних комуністів), але й давно вже подолали, виправили, залишили далеко позаду. Маю на увазі нещадне викриття й подолання комуністичною партією культу особи Сталіна. Але якщо Ви вже зачепили це багатогранне питання, то давайте з’ясовувати проблему по суті. Хоча б у якому-небудь одному її конкретному прояві, бо всієї багатогранності її в короткій розмові не вичерпаєш. Що ж саме в сталінські часи було, по-Вашому, найбільш антиукраїнським? У якій сфері нашого життя? АСПІРАНТ. Та в якій завгодно. Наприклад, в галузі культури. Знищення пам’яток та пам’ятників, пов’язаних з історією України. Зневага до її літератури, мистецтва, культури. Сталін просто не терпів її, не любив особисто, зневажав, топтав… ВЕТЕРАН. Можливо й не любив. У всякому разі ставився до неї з підозрою. Він, між іншим, взагалі ставився до всього і до всіх з підозрою, в тому числі навіть до своїх земляків-грузинів. Але от щодо пам’ятників. Які саме пам’ятники Шевченка вважаєте Ви найкращими? АСПІРАНТ. Ну, передусім харківський — ВЕТЕРАН. От, от. А між тим вони споруджені ще до війни, якраз за часів Сталіна. Так само, як і вражаючі музеї Шевченка в Києві і в Каневі. Мушу признатися: таких величних літературних музеїв, присвячених одному письменникові, я не бачив ніде в світі, хоча й побував не в одній країні. Між іншим, і київський музей і пам’ятник були відкриті в зв’язку з 125-річчям з дня народження Шевченка^ Святкування тієї дати мало всесоюзне і навіть всесвітнє відлуння. І, звичайно ж, відчутно сприяло зростанню національної самосвідомості українців, тобто було певним кроком на шляху до суверенізації України. Чому ж Сталін ішов на це? АСПІРАНТ. Мабуть, вирішив, що це вигідно для нього і його політики. ВЕТЕРАН. А от царський уряд навіть ім’я Шевченка заборонив згадувати. Відчуваєте різницю? А Ви ж запевняєте, нібито імперіалістична, колонізаторська «субстанція» «обох імперій» була нібито однаковою… Між іншим, можу нагадати Вам про ще один добре відомий мені факт, що стосується до увічнення пам’яті Шевченка. Коли видатний український кінорежисер Ігор Савченко закінчив свій художній фільм «Тарас Шевченко», вельми-вельми відповідальна партійно-урядова комісія на Україні вирішила не пускати його на екран. Але тодішній міністр кінематографії СРСР Большаков догадався показати фільм Сталіну. І вже буквально на другий день виконавцеві ролі Шевченка Сергієві Бондарчуку було присвоєно звання Народного артиста СРСР, фільм вийшов на всі екрани і одержав сталінську премію. АСПІРАНТ (спалахнувши). Ні, це просто обурливо! Ви що ж, хочете сказати, що тиран Сталін був мало не меценатом українського мистецтва? ВЕТЕРАН. Ні, я так не думаю. Я лише хочу сказати, що є непоборні закони розвитку супільства, зокрема і закони суспільної свідомості, які навіть жорстокий тиран не може зупинити. Пригальмувати, скособочити в чомусь може, а зупинити й викорінити — ні. Сталін, звичайно, добре пам’ятав, як свого часу висміяв Ленін зневагу царського уряду до Шевченка. І як досвідчений політик, Сталін, мабуть, розумів також, що виступати в лоб проти все виразніше наростаючої всенародної любові українців до свого Кобзаря й пророка, а зрештою й проти того, що в національному питанні було закладено в самій ленінській декларації про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік — справа безнадійна. Щиро він робив це чи ні, але факт залишається фактом: пам’ятники й музеї були споруджені, «Кобзар» Шевченка перевидавався щороку, фільм подивилися мільйони глядачів, а Тарасів «Заповіт» співала вся Україна. АСПІРАНТ. Але ж та Україна була радянською, а значить не суверенною, підлеглою. Не хазяйкою, а наймичкою, як і за часів царської імперії. ВЕТЕРАН. За часів царської імперії навіть слова такого «Україна» в політичному лексиконі не існувало. А тим більше такого поняття, як держава Україна. А Ви ж, мабуть не забули, що в державному гімні Радянської України проголошувалось: «живи, Україно, радянська держава, возз’єднаний краю навіки віків». АСПІРАНТ. От до питання про державність і повернемося. Моя аксіома: радянська — значить не суверенна. Одне виключає інше. ВЕТЕРАН. Знаю, що таке уявлення нині всіляко поширюється. А от один широко відомий громадянин-товариш ще в 1920 році писав: «З усіх режимів, які можуть бути на Україні, найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціалістичної влади». АСПІРАНТ. Так міг говорити лише засліплений фанатик-комуніст. ВЕТЕРАН. Помиляєтесь. Так написав видатний український письменник і глава уряду Центральної Ради Володимир Винниченко. В своїй книзі «Відродження нації». Вказати й сторінку? АСПІРАНТ. Значить писав він те, мабуть, «для красного слівця». Для «лівої пози». А сам очолював уряд України буржуазно- ВЕТЕРАН. Не дуже заповідав. У тій-таки книжці він написав: «В цій добі історія немов навмисно тепер дала домінуючу роль вже класам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство буде прагнути буржуазної державності, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державністю неодмінно і необхідно пропадає спочатку її український характер, а потім і сама державність як така». Ось так, пане аспіранте. АСПІРАНТ. Але ж з другого боку він… ВЕТЕРАН. Саме так. З другого боку він сам був не без гріхів. Наприклад, запрошення Центральною Радою німців на Україну в 1918 році не могло обійтись без його участі як глави уряду. Хоч ті ж таки німці віддячили тим, що потурили в шию і Центральну Раду і главу її уряду. Можна назвати й інші гріхопадіння Володимира Кириловича. Проте мені особисто мислиться, що й тодішній уряд Радянської України в деяких випадках повинен би був активніше шукати контактів з Винниченком та його прибічниками. Та повернімося до нашої основної теми. Отже, в принципі Винниченко не вважав ідеалом для України суто буржуазну державність і не відкидав можливості створення суверенної української держави на радянській основі. А тим паче не відкидали такої ідеї справжні українські комуністи. Кажу — справжні, а не ті, що кар’єристи, пристосуванці, бюрократизовані міщани з чорнильними душами і неситими очима. Їм, справжнім, часом доводилося нелегко. А в час розгулу сталінських репресій багато хто з них наклав головою. Серед них такі видатні діячі, як Скрипник, Шумський, Хвильовий, Любченко, Затонський… АСПІРАНТ. Ось тут Ви, пробачте, і вклепалися. Виходить, якщо навіть припустити, що такі наміри тих Ваших «справжніх», може, й були, то виявилися вони пустопорожніми, ілюзорними. А тому й зникли без сліду. Україна як була колонією за царської імперії, так і залишалася нею аж до останніх років. Тобто до нинішньої нової ери. ВЕТЕРАН. Колонією? Але чи була коли-небудь на світі імперія, яка докладала б найбільших зусиль і коштів, щоб створити в своїх колоніях могутню індустрію чи зробити населення колонії суцільно письменним і навіть високоосвіченим? Чи робила це, наприклад, Великобританія по відношенню до Індії чи Єгипту? То як же співвідноситься те Ваше однотонне твердження про «колонію» до ритмічного гуркоту побудованих після революції (і заново відбудованих після війни) українських індустріальних гігантів, таких, як Харківський тракторний чи Запорізький автобудівний чи Львівський автобусний, до подиху доменних печей Дніпропетровська й Дніпродзержинська, до обсягу виробництва Краматорського машинобудівного, чи до ритмічного шуму турбін на гідростанціях дніпровського каскаду?… АСПІРАНТ. Ха! Через ті турбіни ліси вирубували, сотні гектарів родючих земель втопили в так званих рукотворних морях! ВЕТЕРАН. То вже прорахунки наші, недоладності, недосконалості або й нехлюйство деяких відповідальних персон. Але всі подібні плями не затьмарять головного. Тобто того, що все те індустрійне могуття — це наслідок невсипущої праці й творчості робітників, інженерів, учених. І, звичайно ж, тієї спрямовуючої сили, яка надавала осмислене звучання всім тим трудовим зусиллям. І хіба ж неясно, що без усього того, що було побудовано, здобуто, досягнуто, будь-які наміри виростити й утвердити державну суверенність України були б марними. Тож виходить, що не пустопорожніми й не ілюзорними були ідеї і реальні кроки тих багатьох ще й дуже багатьох «справжніх», яких ви намагаєтесь так легко закреслити. А народ їх підтримував. І, сподіваюся, в більшості своїй підтримує й тепер. АСПІРАНТ. Отже, як я розумію, Ви за те, щоб піднести нову хвилю так званого «трудового ентузіазму» і знову викликати духів так званих «ударників», «стахановців», «п’ятисотенниць», «героїв праці» та й заходитися знову створювати з них так звані «бригади комуністичної праці»?.. ВЕТЕРАН. Я просив би Вас, якщо можна, зупинитися на мить і уважніше подумати: над чим Ви глузуєте? І головне — над ким? Можу запевнити Вас, що все липове й показушне, що прилипало до тих великих починів і рухів, історія вже відсіяла й без Вас. Ви й тут запізнилися з критикою. А от всьому чесному, трудовому, творчому, самовідданому треба завжди віддавати найглибшу шану і найвищу честь. Не визнавати, закреслювати, чорнити і зневажати все, що мільйони трудівників зробили героїчними зусиллями, рівних яким не знав світ, — це значить плювати народові в душу. Не маємо ми морального права забувати ні про скромних подвижників лікнепу, ні про першого тракториста з геніального фільму Довженка «Земля» та про його реальних прототипів, ні про перших славних п’ятисотенниць та їхніх послідовниць, ні про миргородську Олесю, що втікала на курси трактористів, ні про Стаханова, Ізотова та героя-металурга Мазая, якого гітлерівці спалили живцем… Так само, як мусимо пам’ятати, що за ті десятиріччя на Україні була створена могутня Академія наук. Хіба не гордість для нас, що на Радянській Україні формувалися і діяли такі рушії науки, як Патони старший і молодший, Глушков, Богомолець, Заболотний, Боголюбов, Антонов, Корольов… Так само, як і те, що в ті безапеляційно зневажені Вами часи в нашій республіці були створені творчі Спілки — письменників, художників, композиторів, діячів театру, які — при всіх недоладностях у їхній діяльності зіграли величезну роль у піднесенні культури народу України, у все більшому визріванні його національної гуманістичної самосвідомості, в розвитку його рідної мови. А якщо до цього додати ще й… АСПІРАНТ (перебиває). Зупиніться нарешті! Може дати Вам валідол? У Вашому віці так хвилюватися… До того ж Ви хитро відійшли від основної теми нашого диспуту. Бо хіба ж мають безпосереднє відношення всі ті названі Вами категорії до питання про державну незалежність України?.. ВЕТЕРАН. За валідол спасибі, не турбуйтеся: я живучий. А з сказаного вище я хотів би, щоб Ви зрозуміли, що державний суверенітет — не манна небесна, яка ні з того, ні з цього падає людям на голови як винагорода за найкрикливіший мітинговий поклик. До своєї незалежності Україна наближалася крок за кроком. Ця ідея була співзвучна з міцніючою національною самосвідомістю нашого народу тому, що органічно поєднувалася з породженою революцією ідеєю соціальної справедливості для людей праці. Цей момент має винятково важливе значення. Це, між іншим, означає, що коли обидві ці ідеї не зіллються воєдино, ніякий державний суверенітет не встоїть на ногах. АСПІРАНТ. Не згодний. Ідею державної суверенності України принесли нині ті, що сприйняли її як історичну естафету від Центральної Ради, від Петлюри й Бандери, а також, скажемо одверто, від прадавньої органічної ненависті до Росії, до москалів. ВЕТЕРАН. Горе нам, коли б виявилося, що ці ваші чорні слова про органічну ненависть відповідали АСПІРАНТ. Слухаючи Вас, може видатись, що радянська влада в нашій республіці тільки й думала про те, як виростити на нашій землі державний ВЕТЕРАН. Та зрозумійте ж, що справа навіть не тільки в тому, хто про що думав чи не думав. Найважливіше в тому, що в кожному суспільстві відповідно до його соціальних і національних особливостей існують і діють об’єктивні закономірності його розвитку. Для радянського суспільства на Україні, відповідно до його соціалістичної підоснови, цілком закономірним було, наприклад, запровадження суцільної письменності і створення п’ятдесяти тисяч бібліотек, надання можливості сотням тисяч молодих синів і дочок трудового люду для вступу в інститути й університети та ще й забезпечення цих масових волонтерів науки державними стипендіями. А в результаті на Україні сформувалася мільйоннолика армія інтелігенції. Вона й стала тими дріжджами, на яких розрослася і сформувалася висока ступінь національної самосвідомості народу. Не знаю, чи думав про цей процес, скажімо, Володимир Щербицький, відкриваючи, наприклад, пам’ятник Лесі Українці в Києві, на бульварі, що носить її ім’я. Але об’єктивно всі названі вище фактори діяли саме так. І нова народна інтелігенція (серед якої більшість була комуністами) найвиразніше усвідомлювала це. Звідси численні прояви громадської ініціативи (найчастіше вони виходили саме від комуністів), як, наприклад, створення Української Радянської Енциклопедії… АСПІРАНТ (перебиває). В ній багато чого треба переробити. ВЕТЕРАН. Можливо. У цьому нема нічого екстраординарного. Важливо, що вона була створена! Ще тоді! Українська! Так само, як і енциклопедія мистецька, літературна (хоч не завершена й понині) або, наприклад, 25 томів «Історії міст і сіл України». А щорічні огляди самодіяльного мистецтва, що ставали справжнім народним святом! А літературні будні й свята — від ледве не щоденних авторських творчих вечорів до святкових Днів та Декад літератури й мистецтва в міжреспубліканських масштабах! Між іншим: звідки, по-Вашому, бралася духовна енергія для здійснення названих (та ще й численних не згаданих тут) заходів? АСПІРАНТ. Я ж сказав, що насамперед за історичною естафетою. Хоча б від того ж Симона Петлюри. Фігурально кажучи. ВЕТЕРАН. Ви вже вдруге викликаєте на арену нашого духовного двобою тінь Симона Петлюри. Не я, а Ви. То ж щоб вичерпати цю тему, я скажу про нього словами того, хто знав його значно краще, ніж міг знати я. Він написав: «…Український «національний герой» С.Петлюра, цей малесенький покірний слуга західної реакції, миршавий гладіатор імперіалістичних цезарів, нещасний раб свого дрібного славолюбства і типічний продукт дрібного національного міщанства, втягненого в великі національно-соціальні катаклізми». АСПІРАНТ. Хто склепав цю гидотну характеристику? Скрипник? П’ятаков? Юрій Коцюбинський? ВЕТЕРАН. Володимир Винниченко. АСПІРАНТ. Хто?.. ВЕТЕРАН. Володимир Винниченко. Той самий. Між іншим, Ви не знаєте, чому про пам’ятник Петлюрі дехто АСПІРАНТ. Ну, це до нашого диспуту не стосується. ВЕТЕРАН. Тоді підемо далі. Від імені своїх численних однодумців я стверджую: джерелом духовної енергії українського народу в його пошуках на шляху соціально справедливої державної суверенності було проголошене Жовтнем братерство й рівноправність народів тодішньої Росії, ленінський принцип самовизначення націй аж до їх державного відокремлення, декларація про створення Радянського Союзу як Спілки вільних народів. Ленін писав: «Рада народних комісарів завжди й безумовно визнавала право всякої нації, в тому числі й української, на незалежне державне існування». Ленін писав: «Великодержавному шовінізмові оголошую бій не на життя, а на смерть». Ленін писав: «зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.п.) протягом віків придушувалися царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови й культури». АСПІРАНТ. Читали, чули, знаємо. А як було на ділі? Невже Вам не відомо, скільки неподобств і перекручень було хоча б у питанні про українську мову? ВЕТЕРАН. Було. Але зауважте: було всупереч з ленінськими настановами і в розріз з програмними принципами комуністичної партії. Тому й чинилися ці перекручення майже потайки, за принципом «телефонного права». Звичайно, так звана сусловщина далася тут взнаки. Але й боротьба проти тієї антисоціалістичної ідеї не припинялася. Можу засвідчити, що визначну роль у тій боротьбі відіграла тодішня Спілка письменників України, причому письменники-комуністи і позапартійні були в цьому питанні одностайні, їхні зусилля не були марними. Вже й сам факт невпинного виходу мільйонних тиражів книжок і газет українською мовою був найвиразнішою протидією тим перекрученням. Скажімо, в 1960 році на Україні загальний тираж книжкових видань українською мовою становив 79 мільйонів примірників, у наступні роки (1970, 1975, 1980, 1985) від 70 до 105 мільйонів щорічно. Річний тираж журналів українською мовою був у 1960 році 38 мільйонів, у відповідні наступні роки — від 151 до 202 мільйонів. АСПІРАНТ. А потрібно було більше, значно більше. ВЕТЕРАН. Цілком згодний. Зауважу лише, що нині, в час цілковитої державної незалежності України, ці тиражі стали меншими, значно-значно меншими. АСПІРАНТ. Тут причини інші. Глибші. ВЕТЕРАН. Знову ж згодний. Тож нехай і докопуються до них сотворителі тих причин і обставин. Я ж хочу лише засвідчити наведеними фактами й числами, що мову свою народ наш за ті минулі десятиріччя все ж не тільки зберіг, а й розвинув, збагатив її новими поняттями, розширив сфери її вжитку. АСПІРАНТ. Слухаючи Вас, можна подумати, що Ви служите в рекламному відділі вже не існуючої фірми з архаїчною назвою «Радянська Україна». ВЕТЕРАН. Як Ви можете називати це «рекламою», коли за всім тим – труд, і піт, і кров мільйонів людей, їхня радість і горе, сонячні усмішки здобутих перемог і чорні години пережитих трагедій! Мене тривожить інше: щоб не розривався живодайний «зв’язок часів». Занадто далеко заходить руйнівний пафос відкидання, закреслення, заперечення, дикої дискредитації всього того, що його важкою працею здобули, а в роки війни своєю кров’ю відстояли наші старші брати, батьки й діди. Я певний: доки не буде припинено, подолано це чорне дійство, доки не буде поставлене на рейки конструктивного сполучення все краще з наших здобутків минулого і сучасного, доти таке становище буде незаживаючою раною в суспільстві нашої молодої держави. АСПІРАНТ. Ви що ж — закликаєте повернутися до старого, реанімувати всі порядки так званої Радянської України? ВЕТЕРАН. Помиляєтесь. Хоча людство й досі не може відповісти на питання що таке час, але всім відома одна з його незаперечних властивостей: час рухається тільки вперед. З ходом подій визрівали переміни, і спочатку всі ми покладали серйозні сподівання на так звану перебудову. Але… АСПІРАНТ. Горбачов наплутав. А він же з комуністів вийшов! ВЕТЕРАН. Вийшов та не туди пішов. Про таких, як він, пророк Ісаія сказав ще десь біля трьох тисяч років тому: «Народе мій! Вожді твої вводять тебе в оману, і путівець стежок твоїх зіпсували». АСПІРАНТ. (Щиро засміявшись). Ну, це вже сюрприз: комуніст спирається на Біблію! Ще б на Коран послалися… ВЕТЕРАН. В Корані з такої нагоди сказано: «Воістину ті, хто увірували, а потім відреклися, а потім знов увірували, потім посилили невір’я — не такий Аллах, щоб простити їх або повести їх по шляху». Можете перевірити: сура 4, 136. АСПІРАНТ. Це Ви знову про Горбачова? ВЕТЕРАН. Можливо. Але годі про нього. Нині Горбачов — це вчорашній день, торішній сніг. Повернімося до питання про нові часи для нашої республіки. Я сказав уже, що в давніші роки, крокуючи (хоч і не завжди рівними дорогами) до її суверенності, ми уявляли собі державну незалежність нашої України дещо в іншій, на нашу думку, — досконалішій формі. Тобто на радянській основі і в органічній співдружності з братніми республіками Радянського Союзу. Нагадаю, що за таку суверенність висловився і останній з’їзд Компартії України. Але на сьогодні історія вирішила це питання в іншій формі. Що ж, сприймаємо це як факт. І хоча й на опозиційній платформі, але активно включаємося в конструктивні конституційні дії по зміцненню нашої держави і поліпшенню життя нашого народу. Ми за органічну єдність соціального й національного в нашій державі. Соціального, звичайно ж, під знаком пріоритету інтересів трудового люду. Ми також рішуче за те, щоб взяти з минулого всі його справжні надбання, всі позитивні сторони, відкинувши водночас негативне і викривлене, те, що завжди суперечило нашому ідеалові соціалістичної людяності. Ми розуміємо, що економічна багатоукладність може на тривалий період сприяти зміцненню народного господарства, але вважаємо, що потрібно зберегти домінанту соціалістичного наукового регулювання виробничих процесів, пильнуючи в такий спосіб забезпечення соціальної справедливості по відношенню до людей праці. Ми також за те, щоб… АСПІРАНТ. Годі! Ця Ваша пропаганда — пустий звук. Прислухайтеся краще, про що особливо гучно викрикують на мітингах у Львові, в Тернополі, та, буває, і в Києві. ВЕТЕРАН. Чув не раз. Викрикують закривавлені гасла на тему «Комуняку — на гілляку». Це саме викрикували і чинили також і гітлерівці, діючи в глобальному масштабі. Але не забувайте: є й інші мітинги з іншими гаслами. На цьому й прощавайте. 1992 р.
Powered by !JoomlaComment 4.0 beta2
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Ця стаття Олександра Левади була написана восьмидесятирічним письменником вісімнадцять років тому у перші роки капіталістичної реставрації в Україні. В ті часи все красне письменство перебувало в ейфорії від «здобуття незалежності». Здається, навіть нині такий критичний до влади «малограмотних крутих» Іван Дзюба ще із захватом працював міністром культури, розбудовуючи «світле капіталістичне майбутнє». Левада був єдиним з лауреатів шевченківської премії, а може навіть єдиним з усієї спілки письменників, хто вже тоді з усією упевненістю стверджував, що капіталістична реставрація не призведе до утвердження державного суверенітету України. Навпаки, утвердження капіталізму сприятиме закріпленню напівколоніального статусу країни та культурній деградації народу мова якого невблаганно програватиме у конкуренції з більш «економічно ефективними» англійською, російською, німецькою…
Увага!
Новини сайту
Пошук
Вхід
Теми
Актуальне
Регіони
